Тягар доказування у справах про зняття "архівних" арештів.
Ситуація з арештом автомобіля, накладеним ще у 2001 році, на практиці виявилась зовсім не дрібницею.
Формально обмеження існує, сервісний центр його бачить і фіксує, але пояснити, звідки воно взялося і чому досі не зняте, ніхто не може.
Кримінального провадження немає.
У реєстрах — порожньо. В архівах — теж. Фактично арешт живе сам по собі, без будь-якої процесуальної опори.
Суди першої та апеляційної інстанцій зосередилися на документах, точніше — на їх відсутності.
Позивач не надав копій постанов СБУ двадцятирічної давнини, а отже, на думку судів, не довів сам факт арешту.
При цьому залишилося поза увагою, що відповідач прямо визнав, що у нього немає ні справи, ні постанов, ні будь-якого сліду того рішення, яке колись обмежило право власності.
Виглядає дивно, держава не знає, чому арешт існує, але очікує, що це знатиме власник.
У постанові Верховного Суду від 17 грудня 2025 року, м. Київ, справа № 760/24514/24 зафіксовано, що апеляційний суд не виконав своєї основної функції — не перевірив, чи є сьогодні підстави для існування арешту.
Інформацію сервісного центру фактично проігнорували, а весь спір звели до формальної відмови через відсутність паперів, яких об’єктивно не могло бути.
Саме в цьому і полягає сенс постанови.
Старий арешт не стає законним лише тому, що документи загубилися або не збереглися.
Обмеження права власності не може триматися на мовчанні архівів. Якщо держава не здатна пояснити, навіщо це обмеження існує сьогодні, суд не повинен прикривати цю проблему формальними вимогами до доказів.
Повний текст постанови
