Нікчемний правочин: судова тактика захисту та наслідки визнання недійсності

У правозастосовній практиці часто виникає питання: як діяти стороні, яка вважає правочин нікчемним — чи потрібно окремо звертатися до суду з позовом про визнання недійсності, чи достатньо просто послатися на його нікчемність у відзиві (запереченнях)? 

Велика Палата Верховного Суду в своєї постанові від 13.07.2022 року у справі №496/3134/19 надала важливе роз’яснення, яке систематизує процесуальну поведінку сторін у справах, пов’язаних із спорами щодо нікчемних правочинів. 

Спочатку розглянемо поняття нікчемності та його наслідки.

Відповідно до статті 220 Цивільного кодексу України (ЦКУ), нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення незалежно від визнання його таким судом.

Це відрізняє його від оспорюваного правочину, який вважається дійсним доти, доки суд не визнає його недійсним.

Проте на практиці виникає запитання: чи потрібно звертатися стороні якої права порушені до суду для «визнання» нікчемності, якщо правочин вже є нікчемним за законом?

Позиція Великої Палати наступна:

Суд не визнає нікчемний правочин недійсним — він застосовує наслідки. 

Тобто, сторона, яка вважає правочин нікчемним, не зобов'язана звертатися до суду з вимогою про його недійсність.

Натомість вона може подати позов про застосування наслідків недійсності правочину — наприклад, про повернення майна, отриманого за нікчемним договором (реституція). 

Ключова теза Великої Палати: Нікчемність є юридичним фактом, а не предметом встановлення судом. 

Суд, розглядаючи спір, у межах розгляду основної вимоги може встановити нікчемність і врахувати це у рішенні. Як бути стороні захищаючи себе у суді: відповідач не зобов’язаний подавати зустрічний позов.

У випадку, коли інша сторона звертається з позовом про виконання зобов’язань за нікчемним правочином, відповідач має право не подавати зустрічний позов про визнання його недійсним.

Достатньо вказати на нікчемність як заперечення проти позову. Суд, розглядаючи основну вимогу, повинен: розглянути заперечення щодо нікчемності; у мотивувальній частині рішення надати правову оцінку нікчемності; у резолютивній частині — вирішити спір відповідно до цього висновку (наприклад, відмовити у задоволенні позову про виконання договору).

Це роз’яснення має важливе значення для правозастосування, оскільки: не вимагає надмірного процесуального формалізму; забезпечує процесуальну економію; дозволяє стороні, яка заперечує проти нікчемного правочину, зосередитися на наслідках, а не формальному «визнанні».

На що можливо зробити наступний Висновок, що судова практика підтверджує: нікчемність — це не вимога, а обставина, яка підлягає врахуванню судом при розгляді справи. Сторона, що посилається на нікчемність, може вимагати лише застосування наслідків, не доводячи у суді сам факт недійсності. А відповідач у позові про виконання — має право просто заперечити, без подання окремої зустрічної вимоги. 

Постанова Великої Палати Верховного Суду

від 13.07.2022, справа № 496/3134/19