Ефект дзеркала у цивільному процесі. Чи можливий спір “із самим собою”?
Постанова у справі №187/173/25 чітко окреслює межі застосування пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України (...відсутність предмета спору як підстава закриття провадження...).
Суди попередніх інстанцій фактично ототожнили фізичну особу та юридичну особу лише тому, що позикодавець одночасно є директором товариства-позичальника.
Такий підхід є методологічно хибним.
Директор юридичної особи при укладенні договору діє не як приватна фізична особа, а як орган юридичної особи.
Він не стає «іншою стороною» правочину, а лише виражає волю товариства.
Органи юридичної особи не є самостійними учасниками цивільних відносин.
Суб’єктом права є саме юридична особа, яка має відокремлену правоздатність і самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями.
Отже,
укладення договору позики між фізичною особою-позикодавцем і юридичною особою-позичальником, навіть якщо директором останньої є та сама особа, саме по собі не означає відсутності предмета спору.
Наявність чи відсутність боргу це питання доказування і розгляду по суті, а не підстава для закриття провадження.
Повний текст постанови
