У справі щодо визнання людини недієздатним відбулося те, що, на мій погляд, часто трапляється в таких процесах, а саме надто багато довіри до однієї експертизи і замало уваги до того, як реально виглядає ситуація з людиною.
Суд першої інстанції якраз помітив, що з експертним висновком не все гаразд.У ньому були дані, джерело яких не пояснене, деякі моменти суперечили одне одному, а окремі твердження взагалі не підтверджені.
Це важливо, бо доля людини фактично залежить від того, що написано у кількох сторінках тексту.
До того ж поведінка людини у суді не відповідала тому, що про нього написали експерти. І саме через ці недоліки перша інстанція вирішила, що підстав для визнання недієздатності немає.Апеляційний суд зробив навпаки, він повністю спирався на цю ж експертизу, хоча її проблеми нікуди не зникли.
Головне, що залишилося поза увагою це те, наскільки серйозним є втручання в життя людини, коли її оголошують недієздатною.Фактично вона перестає сама вирішувати більшість питань і стає залежною від опікуна.
Чоловік якого це стосувалося, заперечував проти призначення опікуна, але апеляція не розібралася, наскільки його позиція має значення і чи є такий крок виправданим.
Варто також згадати, що орган опіки запропонував опікуном завідувача психосоматичного відділення тієї ж лікарні, яка подала заяву про недієздатність. Це як мінімум виглядає дивно.
Таке рішення може створювати конфлікт інтересів, але апеляційний суд не дав цьому жодної оцінки, хоча мав би.
Насправді головна юридична помилка апеляції у відсутності аналізу пропорційності.Якщо втручання обмежує приватне життя людини настільки сильно, суд повинен дуже чітко пояснити, чому саме такий захід необхідний і чи не можна застосувати щось м’якше.
У цій справі цього не зроблено.
Що ця ситуація показує?
Що в справах про недієздатність потрібен не формальний підхід, а уважний та обережний. Інакше існує ризик, що людину позбавляють можливості самостійно жити не через реальний стан, а через недосконалий висновок або поспішне рішення.
Постанова