На перший погляд, це історія про 948 гривень податку на житлову нерухомість.
Насправді про значно більше, а саме чи має остаточне судове рішення реальні наслідки для державного органу.
Харківська міська рада рішенням №542/17 встановила для квартир незалежно від їх кількості загальною площею до 85 кв.м. ставку 0%.
У моєму випадку загальна площа належних мені квартир становить 83,7 кв.м.
Це вже було предметом судового розгляду у справі №520/17713/24. Після нового розгляду суд встановив, що рішення №542/17 є чинним, не скасоване у встановленому законом порядку та підлягає застосуванню. Апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Але, далі відбувається найцікавіше.
У 2026 році, ГУ ДПС Харківській області знову нараховує за 2025 рік податок щодо тих самих квартир, того самого власника і тієї самої площі, застосовуючи ставку 1%.
При цьому ДПС не вказує на скасування чи зміну рішення №542/17 і не називає нової обставини, яка змінила б ситуацію.
Тобто, проблема вже не в арифметиці податку.
Виникає принципове питання: що повинно змінитися після судового рішення, щоб державний орган мав право знову застосувати той самий підхід?
Преюдиція за частиною 4 статті 78 КАС України означає, що встановлені судом обставини не повинні щоразу доводитися заново між тими самими сторонами. У попередній справі суд уже встановив конкретні факти: ті самі об'єкти, площу 83,7 кв. м, чинність рішення №542/17 та застосовність його пункту 3.
Звичайно, новий податковий період сам по собі є новим предметом нарахування. Але, це не дає органу влади автоматичного права поводитися так, ніби попереднього судового рішення не існувало.
Якщо ДПС змінює правовий підхід, вона повинна пояснити яка саме юридично значуща обставина змінилася: закон, рішення міської ради, статус об'єкта, площа, власник чи інше нормативне регулювання.
У цій ситуації такої зміни не наведено. Фактично змінилася лише позиція самого контролюючого органу.
І тут виникає фундаментальна проблема правової визначеності. Судове рішення не може бути остаточним лише для громадянина, але тимчасовим для державного органу.
Інакше механізм виглядає так: ДПС нараховує, громадянин судиться, суд встановлює неправомірність підходу, ДПС повторює його наступного року, громадянин знову йде до суду.
Тоді питання вже не у пільги і навіть не у 948 гривнях.
Питання в іншому, а саме чи може державний орган ігнорувати рішення ХМР та фактично змусити громадянина щороку повторно доводити те, що суд уже встановив, просто змінюючи податковий період?
Якщо відповідь буде позитивною, проблема виходить далеко за межі одного платника. Адже рішення №542/17 поширюється на невизначене коло власників квартир у Харкові.
У такому разі йдеться вже про системну проблему взаємодії місцевого самоврядування, податкового органу та судової влади.
Справжня ціна цього спору це не 948 гривень.
Ціна практична сила судового рішення і межі дискреції державного органу.